Ілюзія

Коментар: У житті можливо все, і це не яскрава ілюзія.
(Рецензія на роман-повість “Ілюзія” Ірини Міщанчук)

Уже понад рік, відколи підписалася, з нетерпінням чекаю дописи телеграм-каналу “Гарбузове намисто”. Його авторка – філологиня, маркетологиня Ірина Міщанчук ділиться низками файних слів, етимологійними цікавинками, глибокими цитатами з прочитаного й багато чим іншим. Особливою серед усього видається кришмітка #книжчин_шлях із деталями написання й публікування дебютної книги. Ірина Міщанчук завжди хотіла бути письменницею, а в 11 років перетворила зошит на перший трилер, який згодом безслідно зник. Її мрія тримала інтригу до минулорічного Різдва. “Гарбузинці” в той день нарешті прочитали заповітну новину про вихід “Ілюзії”, відтоді офіційно – письменниці Ірини Міщанчук. Чи не підказує цей шлях від мрії, бажання, ідеї до надрукованої книги, що все в житті можливо?
Камертоном ця думка пронизує дві самодостайні повісті (малі романи) – однойменна “Ілюзія” та “Черепаха Каретта-Каретта”. У цій рецензії я зосереджусь на першій, розуміючи, що кожна заслуговує на окрему, глибоку розмову про важливе.

“Ілюзія” виникла після слів видавця: “Ми вас надрукуємо, але тексту замало. Може, у вас є ще якийсь твір?”. Тексту не було, але Ірина Міщанчук пообіцяла його написати якнайскоріше. Вона “щодня котила візочок у парк до свого особливого місця коло осокорів, і доки син спав, мала годину-півтори на свій текст. Там, під осокорами, й народилась історія про хлопця, з якого знущаються через вроджену ваду” – ділиться авторка в інтерв’ю для інтернет-видання Гард. City.

Деталь про осокори – невипадковий факт із біографії письменниці. Адже так само, як авторка знаходила свій творчий прихисток під справжніми деревами в парку, її герой Юстас тікає до свого уявного лісу з осокорами – це єдине місце, де світ перестає бути жорстоким до нього.
Підліток перебуває в стані перманентної самотності, наче “закліткований звір”. Його трагедія не лише у фізичній ваді – одному боці обличчя, що нагадує “пролежане зиму яблуко в погребі”, – а й у тотальному відторгненні світом. Хлопця цькують однокласники, а власна мати, яка назвала його на честь екранного красеня-актора, здається, щодня мовчазним униканням докоряє йому за те, що він не виправдав її мрій. Галявина з осокорами стає для нього символічним прихистком-фортецею, де він може по-справжньому бути собою, а гладка кора дерев нагадує йому власну вразливу й поранену душу.

У дитинстві чи не кожен проживав момент, коли хотілося тікати від усього світу туди, де чуються лише власні думки. Почуття хлопця зрезонують тим, хто любить тишу більше за гамір, тим, хто самостійно проживав відчуженість світу, тим, хто мріяв про чарівну паличку, яка здатна виправити всі негаразди. Юстасові “пощастило”, і він знайшов такий “магічний” Предмет. Але чи насправді пощастило?

Із цього моменту історія перетворюється на філігранний психологічний експеримент. Авторка почасти занурює читача в хащі Юстасових думок та неможливих до цього часу подій. Підліток нарешті перестає “почуватися викиднем життя”, і світ, відчувши цю зміну, дзеркально відповідає йому: вчорашні вороги стають друзями, з'являється дівчина, успіх, музичний гурт. Які б позитивні зміни в його житті не були, він повсякчас та у всьому сумнівається: “а що як Предмет вимкнеться..”, “а якщо магічність розвіється, що тоді буде..”. Він панічно боїться моменту, коли все стане “як раніше” і вада знову стане видимою для інших. Письменниця при цьому майстерно уникає пастки простого фентезі. Предмет не змінює обличчя Юстаса – коли він дивиться на своє відображення, вада залишається на місці. Від цього в свідомості найчастіше майорить одне запитання – “то в чому ж магія?”.

“Ілюзія” – це чесна розмова про ціну, яку ми платимо за втечу від себе. Залежність від Предмета стає тотальною, адже, як визнає сам герой, “віддати Предмет означало померти, бо з таким обличчям його ніхто не чекає”. Новий, блискучий, бездоганний “костюм самого себе”, який приміряє Юстас, починає тріщати по швах. Він приносить впевненість, славу, але руйнує найважливіше – стосунки з матір'ю.

Кульмінація історії – це не підкорення стадіонів, а тиха розмова з мольфаром у горах, який промовляє ключові слова: “Лиш не втікай від себе. Бо як далеко не забіжиш, однаково повернешся”. Смерть близької людини стає останнім, найболючішим поштовхом, що змушує Юстаса нарешті відмовитися від Предмета та його “магічної” дії.

Повість вражає своєю символічною глибиною. Простір лісу, що уособлює потаємне, підсвідоме, приховане й справжнє, протиставляється простору сцени – світу ілюзій. А філологійне спрямування авторки наснажує текст особливою насолодою через рідкісні слова, як-от “вибалушені”, “маркотно” чи “відчебучив”, “прошкувати”. І нехай подекуди трапляються більш звичні та відомі метафори, вони губляться на тлі потужної наскрізної символіки та доладно вибудуваного психологізму.

“Ілюзія” – це терапевтичний, багатошаровий роман-дзеркало. Його хронотоп – умовний, а проблеми – позачасові, адже це історія про справжню сміливість прийняти себе і доказ, що все в житті можливо без магічних Предметів. Це книга, яка не дає готових відповідей, але дарує значно цінніше – дозвіл бути собою. І це той дозвіл, який, безперечно, варто пережити разом із головним героєм. Особливим цей досвід буде для тих, хто прагне розміреного читання, насолоди від сполучень слів відомих і невідомих досі, глибокого занурення в міркування людини, яка намагається віднайти свій шлях.